|
|
2.1. Сутність процесу виховання
Виховання є однією з найскладніших, суперечливих і труднорозв'язних проблем сьогодення. Складність її визначається багатьма чинниками, у тому числі;
змінами виховних орієнтирів, цілей, принципів;
багатоплановістю і багатогранністю виховання дітей і молоді України;
відсутністю критеріїв об'єктивної оцінки результатів виховної роботи;
труднощами організації та проведення виховних заходів;
наявністю сильнодіючого суб'єктивного фактора;
відсутністю коштів для проведення виховної роботи;
довгочасністю виховного процесу та ін.
Так чи інакше, людина виховується на протязі всього свого життя, але результатів своєї вихованості іноді не помічає. Крім того, результати організованого процесу виховання дуже часто аналізуються по-різному, залежно від конкретної особистості і умов, в яких відбувається виховання, рівня педагогічної культури тих, хто намагається визначити якість і рівень виховної роботи.
Якщо критерієм навчання може бути рівень знань, умінь, навичок, який визначають оцінкою за п'ятибальною системою, то якість виховання (навіть один і той же вчинок) може оцінюватися людьми по-різному в різноманітних ситуаціях. Наприклад, поняття "берег", ''трикутник", "іменник" однаково визначаються різними людьми, які навчались у школі. Але творчість Ф.Достоєвського, І.Франка, Л. Українки або вчинки їх героїв викликають найрізноманітніші оцінки, рівно як і ставлення до них може бути дуже різним.
Несхожість в оцінках одного й того ж вчинку можлива тому. що тут на першому плані особистісне ставлення людини, інтереси, якими вона керується. За зовнішньою формою вчинку часто буває важко зразу побачити справжні мотиви й почуття людини, що також ускладнює об'єктивність і адекватність оцінки рівня її вихованості.
Тяжка практика виховання. Ніхто й ніколи не стане переучувати людину правилам математики або давати зовсім інші визначення сутності, скажімо, множення, ділення, диференціювання та інших дефініцій, проте скільки разів дитину перевиховують іноді одні й ті ж люди, словами переконують робити правильно, а особистим прикладом не можуть це підтвердити. Дитина постійно перебуває в системі явних та неявних протиріч.
До того ж дитина, як і доросла людина, виховується не тільки тоді, коли до неї розмовляють або її притягують до виконання виховних вправ, дають конкретні доручення. Вона виховується в кожний даний момент свого життя.
Виховують всі явища, всі предмети, все, що свідомо або несвідомо сприймає людина у широкому розумінні.
Виховання - сукупність всіх впливів, спрямованих як на дитину., так й на дорослу людину. Але ці впливи мають різний характер. І в цьому відношенні їх слід розподілити на 2 групи: об'єктивну і суб'єктивну.
До об'єктивних виховних впливів відносяться:
певний державний устрій;
природно-географічне середовище;
характер стосунків людей, їх культури, мови, традицій, звичаїв, релігії тощо.
Суб'єктивні виховні впливи здійснюються через державні, громадські, приватні інституції", сім'ю, колектив і кожного громадянина. До інституцій відносяться навчально-виховні заклади, різноманітні дитячі та молодіжні об'єднання за інтересами, позашкільні освітньо-виховні заклади (будинки школярів, станції юних техніків, натуралістів, мережі дитячо-юнацьких спортивних шкіл, музичних і художніх студій, малих академій народних мистецтв тощо).
Розглянемо виховання як організований вплив на особистість.
До визначення терміну "виховання" різні автори ставляться по-різному. Скільки авторів, стільки й тлумачень виховання.
Одні автори розуміють виховання у широкому загальнопедагогічному сенсі, тобто як процес формування особистості. І в цьому плані виховання визначається як цілеспрямоване діяння вихователів на вихованців з метою прищеплювання їм тих якостей, які бажають вихователі. Виховання - це систематичній процес впливу однієї людини на іншу з ціллю формування тих якостей, які найбільше цінуються в суспільстві.
В останній час існує думка, що виховання слід визначити не як цілеспрямоване формування, тому що термін "діяння" не відображає того. що в процесі виховання сама людина стає суб'єктом, сама себе змінює, виховує. Такий підхід до виховання найбільш правильний завдяки батькам, вчителям, вихователям, дитина може стати суб'єктом виховання, знайти у себе сили і спрямувати себе на самовиховання, самовдосконалення.
Визначаючи виховання як "процес керівництва педагога діяльністю вихованців і вплив його особистості на їх духовний розвиток" відомий педагог М.А. Данілов підкреслює, що "дійсним вихованням є те, що послідовно викликає до діяльності власні сили. задатки і здібності дитини, формує її ідеали і самостійність суджень, підготовлює до тієї стадії всебічного розвитку, коли вона здійснюється головним чином власними зусиллями і коли виховання переростає у самовиховання" [17,38].
Тенденцією класичної педагогіки є пошук загальних основ і закономірностей, які визначають виховання як активну діяльність самої особистості, а завдання учителя (вихователя) - як організацію цієї активності вихованця.
Про особистість учня. яка займає у навчально-виховному процесі центральне місце, писали видатні педагоги С.О.Баранов, М.А.Данилов, Б.П.Єсипов. Т Н.Мальковська. М.Н.Скаткін. В.О.Сухомлинський та ін, [7; 17; 59].
Основним у формуванні особистості є правильна організація її життя і діяльності, набуття нею досвіду, особливо морально позитивного. А цс, у першу чергу, залежить від мудрого керівництва вихователів, від тієї інформації. яку вбирає в себе вихованець.
Виховання відбувається у тісному зв'язку з формуванням у людини системи знань - моральних, правових, політичних та ін. Тільки за такої умови у вихованця розвивається науковий світогляд як головне відбиття свідомості особистості й основний стимул її поведінки.
Педагогічний досвід стверджує, що навчання і виховання мають багато чого спільного, навіть термін "навчально-виховний процес" ні V кого не викликає запитань.
Але все ж таки навчально-виховний процес у загальноосвітній школі має чітке визначення: навчальна і виховна робота. Це допомагає вчителям і вихователям більш конкретно і цілеспрямовано працювати, але й іноді заважає чітко визначити цілі виховання і досягти їх в процесі навчання.
Дійсно, процеси виховання і навчання діалектичне взаємопов'язані і взаємозумовлені.
Обидва процеси, по-перше, будуються на основі об'єктивних законів розвитку людини; по-друге, спрямовані на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості; по-третє, в обох процесах керівником і організатором є педагог, вихователь, який спирається на активність і самодіяльність дитини.
Однак виховання миє свою специфіку і відмінності від навчання.
Навчання - процес опанування знаннями, уміннями і навичками. Він реалізується в чітких організаційних формах (уроки, лекції, семінари. практичні заняття, лабораторні роботи тощо) і має добрий зворотний зв'язок у вигляді конкретних результатів - оцінок. Навчання має індивідуалізований характер.
Виховання - процес розвитку всіх сторін особистості: інтелекту, волі. почуттів, фізичних якостей та ін. Цей процес тривалий і відбувається все свідоме життя. Результат виховання часто виявляються через багато років або в екстремальних ситуаціях. На виховний процес великий вплив має колектив, група оточуючих людей, суспільна мораль, державні закони та ін.
2.2. Основні компоненти і закономірності виховання
У виховному процесі, незважаючи на його складність, можна виділити такі компоненти, як:
виховання свідомості й ідейно-моральних переконань;
виховання адекватних почуттів і мотивів;
формування вольових якостей:
стимуляція фізичного розвитку людини.
Виховання свідомості і самосвідомості передбачає створення ідейних переконань, які стають рушійною силою для правильної поведінки людини.
Ідейні переконання - це наукові погляди й установки, V доцільності і корисності яких людина не має сумнівів. Вони стають керівництвом для життєдіяльності. Сила ідейних переконань примушувала людей переборювати життєві труднощі, йти на втрати, навіть на смерть Чистота переконань визначає спрямованість і цільність особистості, її мужність і соціальну цінність.
Виховання ідейних переконань - важка справа, вона залежить від багатьох факторів, а саме:
від соціальної визначеності ідей, розуміння вихованцями кожної і них;
від активно-позитивного відношення до знань, які дають нові ідеї;
від усвідомлення істинності і важливості для кожного вихованця знані, та ідей,
від готовності діяти відповідно до набутих знань, сформованих ідей
Формування ідейно-моральної свідомості і переконаності проходить успішніше. коли вихователі серйозно ставляться до організації:
вивчення психології людини і соціології суспільства:
опанування соціального досвіду попередніх поколінь,
трудової, навчальної, ігрової, громадсько-політичної діяльності учнів,
Формування адекватних почуттів до різних явищ. подій, вчинків, людей - важливий елемент у вихованні особистості. Почуття формуються не тільки під час спеціально організованих заходів - демонстрації кінофільмів. живопису, слухання музики, концертів, але й в процесі органі вдаваного навчання. Опитування учнів 90-х років свідчать, що вони бажають, щоб кожний вчитель, який викладає біологію чи математику, географію чи фізику, був захоплений своїм предметом і свої власні почуття передавав би учням. Але. на жаль, ці сподівання не в кожній школі і не на кожному уроці виправдовуються.
Сьогодні, коли учням не вистачає добрих і гарних почуттів, призначенням уроку має бути практичний показ краси людської думки, вищої естетики пошуку істини. І весь стиль поведінки і ставлення учителя до учнів повинен бути оптимістичним і мажорним. Відоме положення А.С.Макаренка про оптимістичну манеру спілкування з вихованцями є актуальним і в теперішній час.
Суттєве значення у вихованні адекватних почуттів має ставлення до предмета, до навчально-виховної діяльності самого вчителя, тому що його ставлення об'єктивно залучає учнів до співробітництва, формує в них інтерес до навчання і бажання опановувати знаннями.
Формування вольових якостей - важливий компонент процесу виховання. Воля - цс зосередженість психічної енергії на досягненні свідомо поставлених цілей. Воля розкривається у таких якостях учня. як наполегливість. рішучість, принциповість, сміливість, цілеспрямованість, мужність та ін.
Вольові якості учня формуються більш успішно, коли він:
І) якісно усвідомлює перспективну ціль і ближні навчальні завдання,
2) вміє перемагати внутрішні і зовнішні труднощі, фізичні й інтелектуальні;
3) вважає, що завдання для нього цілком посильні, інтересні;
4) виконує правила і норми поведінки постійно і наполегливо;
5) керується у своєї діяльності високоморальними мотивами, громадськими обов'язками.
Стимуляція фізичного розвитку учнів повинна відбуватись постійно. кожного дня у вигляді не тільки уроків фізкультури, але й різноманітних спортивних і фізичних ігор як на великих перервах, гак і в позашкільний час
Виховний процес має свої закономірності. Під закономірністю виховання розуміється об'єктивно існуючий зв'язок педагогічних, психологічних і соціологічних явищ і законів. Закономірності виховання визначаються загальними законами суспільного розвитку і закономірностями розвитку особистості ; урахуванням принципу природовідповідності.
Отже важливими закономірностями виховання є:
залежність виховання як особливої форми життєдіяльності людини від сукупності об’єктивних чинників соціального середовища:
(єдність і взаємозв'язок виховання і розвитку особистості приведучої ролі виховання і самовиховання:
гуманізм і організована корисна суспільству діяльність вихованців, високий рівень їх стосунків один з одним і з вихователями.
Врахування цих та інших закономірностей забезпечує ефективність виховної роботи.
2.3. Системний підхід до виховання
Сучасна наука і соціальна практика для дослідження складних проблем застосовують системний підхід в основі якого лежить розгляд об'єктів як
"Система" - слово грецьке, буквально означає ціле. складене з частин, з'єднання з безлічі елементів, які знаходяться у відношеннях і певних зв'язках один з одним, в результаті чого створюються цілісність, єдність.
Системний підхід орієнтує дослідника на розкриття цілісності об'єкта. на виявлення різноманітних типів зв'язків у ньому і зведення їх в єдину теоретичну картину. Це дозволяє розвивати і удосконалювати як теорію, гак і практику, використовувати математичні методи та електронно-обчислюванні машини для дослідження загальних властивостей великої кількості елементів, які складають ту чи іншу систему.
Системність являє собою одну з важливих закономірностей природи і соціальної практики. В основі її лежить упорядкована сукупність елементів, які складають структуру. Але елементи структури можуть по-різному систематизуватися, тобто групуватися в межах однієї цілісності. Наприклад, у педагогіці з метою підвищення ефективності навчання навчальну інформацію зображають в більш адекватному для сприйняття і запам'ятовування вигляді. Цього вимагає принцип систематичності і послідовності у навчанні. Цілісний опис теми передбачає декілька самостійних, але взаємопов'язаних елементів, питань, які, у свою чергу, підрозділяються на елементарні підпитання.
Разом з тим системність по-різному проявляється у механічних і соціальних системах. Якщо в механічній системі хоча б один елемент не спрацьовує, вона зупиняється або руйнується, а соціальні системи більш гнучкі, вони продовжують функціонувати навіть тоді, коли їх елементи діють не узгоджено або допускають помилки. Наприклад, група учнів продовжує навчатись навіть тоді, коли окремі школярі не відвідують уроки або одержують незадовільні оцінки. Природно, під впливом більшості учнів, які не встигають у навчанні, клас як система погіршує свої результати.
В педагогіці системний підхід дозволяє інтегрувати і систематизувати накопичені знання, переборювати їх надлишок, уникати вади попереднього досвіду, удосконалювати навчально-виховний процес.
На протязі багатьох століть педагогічна наука розробляла різні системи освіти, навчання і виховання. Так, до XVIII ст. освіта була привілею церкви та правлячих класів, а в XVIII ст. в економічно розвинутих державах стала запроваджуватись система народної освіти. В кінці XIX ст. у Франції та Англії була запроваджена система загального обов'язкового початкового навчання. У 1930 р. така система була запроваджена в Союзі РСР, а у 1977 р. була проголошена обов'язкова загальна середня освіта молоді. Уперше в цій системі були визначені завдання всебічного, гармонійного розвитку людини. Система накреслювала зв'язок і єдність навчання і виховання, співдружність школи, сім'ї і громадськості у вихованні дітей і молоді.
У розвинутих капіталістичних державах (США, Англія, Канада, Японія та ін.) створюються різноманітні динамічні системи освіти, які, на погляд авторів, відповідають вимогам сьогодення. В Англії система освіти більш спрямована на єдність навчання і практики. Американські системи більш вільні, але потребують значно більшого обсягу навчання.
Суттєвим негативом цих систем освіти є те, що вся діяльність педагога спрямована тільки на передавання знань, а для виховання не залишається місця. В США проблему виховання вирішують ділком демократично: планова система виховання вважається ілюзорною і навіть абсурдною - дитина самостійно без усякого керівництва вибирає собі ідеали, задовольняючи спонтанні бажання свого віку, досягає особистого успіху. Моральний обов'язок виявляється через обов'язок людини насамперед до себе, а тільки потім до сім'ї і суспільства. Більшість американських шкіл знаходиться під впливом церкви. Учителі мають надію, що та чи інша релігія створить основу для покращання морального виховання підлітків та молоді, відверне їх увагу від наркотиків. проституції, злочинності.
Історія вітчизняної педагогіки свідчить, що прогресивні філософи й учителі різних навчальних закладів розробляли і дотримувались певних систем навчально-виховного процесу. М.Г.Чернишевський висловив ряд цінних думок про систематичність у вихованні та навчанні дітей. К.Д.Ушинський відстоював систематичність навчання, розглядав педагогіку як єдину системну науку і мистецтво. Тільки зі сукупності практики і теорії виховання, писав Ушинський, може створитись педагогічна система виховання як наука і мистецтво.
Сучасна педагогіка збагатилась оригінальними системами виховання, розробленими А.С.Макаренком, В.О.Сухомлинським, С.Т.Шацьким. Д.Ельконіним, В.Давидовим, В.Репкіним та іншими педагогами-практиками.
А.С.Макаренко справедливо вважав, що ніякий засіб не можна розглядати окремо від системи. Ніякий засіб не може вважатися ні поганим, ані хорошим, якщо розглядати його окремо від інших засобів, від всього комплексу виховних впливів.
Цю думку Макаренка продовжив його учень В.О.Сухомлииський, який показав, що не тільки можна користуватися якимось одним засобом, але не можна хоч яку-небудь одну сторону з системи виховання виключити. "Упустите виховання переконань, упустите виховання людяності або виховання працелюбності, упустите що-небудь - і ви не вирішите ніякого іншого завдання виховання, - казав Сухомлинський [57].
Велике значення для розуміння системності у вихованні дітей мають труди С.Т.Шацького. В теорії та практиці він розвивав положення про те, що виховання є насамперед організацією дитячого життя і діяльності, яка має за мету підготовку людей із широкими соціально-політичним кругозором, всебічно освічених і розвинутих діячів.
Д. Ельконін, В.Давидов, В.Репкін та їх послідовники розробили й успішно застосовують систему розвиваючого навчання. Ця система змінила методику й ціль навчально-виховного процесу. Метою є розвинути мислення учня до рівня, коли він буде своїм розумом розуміти правила поведінки, закони і логіку навчальних предметів.
Звичайно, неможливо повторити системи видатних педагогів, але їх ідеї дають позитивний результат у вихованні дітей і молоді, коли правильно використовуються в нових умовах.
Нещодавно в цілях виховання нової людини була проголошена ідея комплексного підходу. Зазначалось, що комплексність є відбиттям системного аналізу. З його позицій виховання - це система, яка складається з певного комплексу взаємопов'язаних компонентів. Зв'язки між цими компонентами настільки міцні та суттєві, що зміна одного з них зразу ж спричиняє зміну інших, а нерідко і системи в цілому - психологія людини стає іншою.
Припускалось, що компоненти виховного процесу забезпечать необхідний результат у тому випадку, якщо будуть об'єднані спільністю цілі, завдання, змісту, форм і методів виховання. Але при цьому припущенні не бралось до уваги ні співвідношення між компонентами, ні повнота їх складу. ні пріоритетні напрями у вихованні різних верств населення. В результаті ідея комплексного підходу з вихованні не була реалізована на практиці в повній мірі.
В деяких школах та інших навчально-виховних закладах піл системою виховання необґрунтоване розуміють усяку виховну роботу. яку педагог виконує відносно регулярно. систематично і реалізує і за допомогою запланованих заходів. Результати роботи оцінюються не за якістю, а за кількістю заходів, незважаючи на те що відношення до них і боку учнів негативне. Формалізм і обов'язковість відбирають багато часу і сил в організаторів такої роботи, але не створюють у мов для духовного збагачення особистості.
Аналіз педагогічного досвіду дозволяє запропонувати систему виховання "Людина - людина", тому що виховання - це насамперед процес впливу однієї людини на іншу.
Людина як цілісна істота має дві взаємопов'язані, але відносно самостійні сторони і відповідно підсистеми – „людина як організм" і "людина як особистість.”
Підсистема "людина як організм" за своєю складністю не має собі рівних. вона включає матеріальну базу організації, живий організм, нижчу нервову систему. несвідоме. Генетичне психіка людини розвивається за програмою, яка закладена спадковій структурі організму, а точніше у клішні ДНК. В ранніх формах розвиток психіки відбувається несвідомо: спадкові задатки. безумовні рефлекси регулюють реакції, дії. вчинки дитини. Потім пробуджується вища форма психіки - свідомість, посередник між несвідомим і зовнішнім світом - суспільством, школою, вихователем.
Підсистема "людина як особистість" базується на підсистемі "людина як організм", але доповнюється механізмом вищої нервової діяльності. свідомого і надсвідомого. Надсвідоме - вища інстанція в структурі духовного життя людини, воно виконує роль внутрішнього цензора, совісті, яка гальмує шалені агресивні та сексуальні нахили.
Тісний зв'язок несвідомого, свідомого і надсвідомого в структурі особистості свідчить про її динамічність і доступність для спостереження внутрішніх процесів і тих змін. які відсуваються внаслідок виховної роботи. Тому вихователь частіше впливає на весь спектр психіки, не зважаючи на наслідки.
Для підвищення ефективності виховання необхідно розглядати динамічну структуру особистості , яка включає в себе три взаємозв'язані системи:
біологічну, психологічну і соціальну.
Біологічна система включає характерний для неї генотип, який відрізняється від генотипу інших людей. За допомогою природжених рефлексів забезпечується діяльність нервової системи, саморегуляція організму, його адаптація до навколишнього середовища.
Важливим є те. що рефлекси лежать в основі розвитку виховання та навчання людини. Безумовні рефлекси здійснюються автоматично, але надають тільки обмежені орієнтири у відносно постійному середовищі, в той час як умовні рефлекси вже забезпечують універсальність знань, гнучкість поведінки у різноманітних: умовах.
Психологічна система людини включає в себе емоційні, пізнавальні, вольові процеси, які постійно розвиваються і знаходяться під пильним контролем вихователя. Залежно від форм і методів виховного впливу психічні процеси розвиваються повільніше або швидше, досягають або не досягають свого вищого рівня, формуючи свідомість і самостійність людини.
Соціальна система людини відображає кінцевий, якщо так можна казати, результат навчання і виховання і являє собою певні властивості - характер. здібності, спрямованість, стиль поведінки тощо. Кожна властивість людини має свою специфічну систему якостей, які створюють неповторну особистість. Але під час дослідження і виховання особистості доводиться розглядати ту чи іншу систему, групу якостей, ізолюючі їх одне від іншого. Таке припущення дозволяє у вихованні людини підходити до неї індивідуально. диференційовано, щоб на завершення певного етапу виховної роботи сформувати всю систему особистості, яка б відповідала вимогам до біологічної, психологічної та соціальної складової людини.
Ми вважаємо, що виховання - це діяння однієї системи на іншу, тобто проникнення системи особистості вихователя в систему особистості викопаний.
Обидві системи - система вихователя і система вихованця - суттєво відрізняються одна під одної. Вихователь має більш організовану структуру. значно вищий рівень розвитку психіки, свідомості і самосвідомості, ніж вихованець. Це дозволяє вихователю тонше впливати на духовний світ вихованця. підіймати його до свого рівня.
Якщо зобразити взаємовплив системи вихователя і системи вихованця і графічно у вигляді двох кіл. більше з яких належить вихователю, а менше - вихованцю, то перетин їх покаже нам глибину виховного впливу і ступінь взаємопорозуміння.
В кожному колі можна уявити собі ядро - внутрішній заряд несвідомого і зовнішню частину - свідому частину психіки. Чим поверхневіші, випадковіші контакти вихователя і вихованця, тим меншу долю свідомого зачіпають вони як у того, так і в іншого. Але інтенсивне виховання характеризується перетином внутрішніх кіл, і тоді і настає єдність душ. гармонія і повне взаємопорозуміння вихователя і вихованця.
Розглядаючи виховання особистості в групі, колективі, можна підкреслити. що система "людина - людина" перетворюється у більш складну систему "людина - група людина". Ця система (соціальна група), яку виховує педагог, має свої елементи: групову думку, групові настрої, традиції, взаємовідносини тощо. Ці елементи також структурно підпорядковані, і їх вплив на особистість має певне значення для реалізації принципу "виховання особистості в колективі і через колектив".
В групі учень засвоює певні норми та правила поведінки; навчається грубості або ввічливості, безпринципності або принциповості, індивідуалізму або товариськості, та ін. Вихователь враховує рівень розвитку групи, силу її впливу на окрему людину. Тому виховання особистості в гру ні обов'язково супроводжується вихованням самої групи, її окремих мікрогруп і створенням здорової моральної атмосфери, яка сприяла б всебічному вихованню особистості.
Взаємозв'язок структур особистості і груп різних форм виховної роботи зобов'язує вихователя урахувати різноманітність варіантів системного підходу до виховання особистості.
Зараз в Україні упроваджується національна система виховання молоді В основу національної системи виховання України покладені принципи гуманізму, демократизму, єдності сім'ї і школи, спадкоємності поколінь, та ін..
Система дошкільного виховання здійснюється в родині, дитячих дошкільних закладах в тісній взаємодії з сім'єю. Дошкільне виховання ґрунтується на засадах родинного виховання, народної педагогіки, національної культури, сучасних досягнень науки, надбань світового педагогічного досвіду. Воно органічно поєднує родинне і суспільне виховання.
Доки така система обговорюється, кожна сім'я і кожний дошкільний виховний заклад вирішують проблему виховання дітей в тяжких умовах сьогодення по-своєму, дотримуючись головних принципів добра і поваги до старших, фізичного здоров'я та психічної рівноваги, зацікавленого ставлення до навколишнього світу і навчання а школі.
Система виховання школярів має ряд підсистем: виховання молодших школярів, виховання школярів-підлітків. виховання старшокласників, виховання випускників шкіл. кожна з них має свої цілі, форми, методи.
Аналіз шкільних систем виховання в Україні показує, що кожна з них йде своїм шляхом, кожний класний керівник, завідуючий з виховної роботи. директор школи створює свою систему виховної робот Серед найбільш відомих і достатньо ефективних систем видатних педагогів можна назвати систему М.Ю.Красовицького. систему А.Н.Чєрниша систему С.В.Белухи. систему В.А.Караковського та ін.
Державна національна програма "Освіта" ("Україна XXI століття") відмічає, що стратегічними завданнями реформування загальної освіти є "органічне поєднання навчання і виховання і метою забезпечення розумовою, морального, художньо-естетичного, правового, патріотичного, екологічного. трудового та фізичного розвитку дитини, формування здорового способу життя"; таке поєднання навчання і виховання потребує створення чіткої системи. яка б ураховувала особистості потреби і здібності учнів.
Актуальною проблемою є, на наш погляд, створення системи виховання студентів вищих навчальних закладів. Національна програма „Освіта” про це не згадує, а тільки відмічає, що пріоритетним напрямом реформування вищої освіти є "демократизація, та гуманізація навчально-виховного процесу, органічне поєднання в ньому національного та загальнолюдського начал" [44]
Виховання військовослужбовців проводиться відповідно до виховної роботи у Збройних Силах України, яка розглядає виховний процес як системну діяльність вихователів всіх рангів Головною метою У виховній роботі вважається розкриття суті то характеру військово-професійної праці: формування військово-професійних та морально-бойових якостей. розуміння їх значущості. розуміння військовослужбовцями своїх творчих можливостей. розвиток трудової активності; виховання захоплених ратною працею людей. Концепція виховної роботи у Збройних Силах України підкреслює, що виховання та керівництво самовихованням повинно носити систематичний характер.
Системний підхід до виховання орієнтує вихователя на розкриття найважливіших елементів, які потребують цілеспрямованого формування і роз-видку у вихованця, використання найбільш ефективно діючих методів і форм виховної роботи у тісному зв'язку з соціально-психологічними умовами і вимогами Концепції національного виховання.
Отже в загальну систему виховної роботи входять такі елементи, як:
система цілей і завдань виховання:
система принципів та умов виховної роботи:
система методів виховання;
система форм організації виховної робот и;
система оцінки га контролю результатів виховання.
2.4. Цілі і завдання виховання
Постановка мети будь-якої соціальної діяльності не є просте волевиявлення окремої людини, керівника, керуючої партії або уряду.
Мета - це усвідомлений образ передбаченого результату, на досягнення якого спрямована діяльність людини.
Відмічаючи цю особливість мети. філософи казали. що найпоганіший архітектор відрізняється з самою початку від найкращої бджоли тим, що він, перед тим, як будувати чашечку з воску, насамперед будує її в своїй голові, тобто усвідомлює мету своєї роботи.
Що стосується виховної роботи. то її метою може бути модель. яка являла б собою закодований у мозку образ ідеальної особистості. Таке розуміння мети виховання передбачає комплекс виховних дій для досягнення певних якостей моделі особистості, доповненої з урахуванням соціальних вимог і можливостей самовиховання.
Мета виховання є уявне визначення того. якою повинна стати людина, щоб відповідати уявленню суспільства про ідеал особистості, яка здібна була б активно взаємодіяти і навколишнім середовищем і приносити максимальну користь своєму народові.
Загальна мета, вказуючи на генеральний напрям всієї роботи з виховання дітей і молоді, конкретизується завданнями і окремими аспектами, які потім реалізуються різними підрозділами системи виховання і освіти в країні.
Мета виховання має історичний характер. Загальна мета виховання завжди об'єктивна. Вона відбиває вимоги даного суспільства, які визначаються рівнем розвитку економіки, науки і культури. А з іншого боку - досягнення стратегічної мети сприяє розвитку суспільства. Тому мета виховання завжди відповідає способу виробництва і розподілу матеріальних благ. В цьому можна переконатись, якщо розглянути деякі типи виховання та Їх цілі.
Загальна мета виховання розробляється ідеологами правлячого класу, партії, вона виражає об'єктивні потреби суспільства, держави, в процесі здійснення коректується і реалізується вже в зміненому вигляді. Ця мета приймається або нехтується особистістю вихованця.
Тому так важливо правильно і вірно обґрунтувати мету виховання для кожної верстви населення, для кожної особистості.
Важливість обґрунтування мети виховання і наповнення її конкретним змістом досить повно охарактеризовані в історично-педагогічній і соціально-політичній літературі.
Слід зауважити, що ранні підходи до визначення мети виховання - емпіричне й тлумачення, А діалектико-матеріалістичний підхід базується на визнанні об'єктивного характеру мети і вимог до особистості, які диктують соціально-економічні умови суспільства.
У первісному суспільстві мета виховання була єдиною для всіх: привчання до трудової діяльності, формування різних прийомів і засобів добування їжі, виготовлення одягу, вироблення необхідних для цього знарядь труда.
Перехід до рабовласницького устрою обумовив зміну і диференціацію мети виховання. Виховання набуває класовий характер, а держава закріплює нерівність соціальних груп, перетворивши виховання в знаряддя збагачення одних людей і поневолювання інших. Різноманітний духовний розвиток був привілеєм багачів; а тяжка фізична праця була долею рабів та їх дітей.
Феодалізм сприяв подальшому відриву мети виховання від інтересів простого народу. Виховання в цей період вирішувало питання підготовки людей до виконання функцій феодалів, духовенства, доглядачів, лакеїв. Суттєвою відзнакою виховання при феодалізмі була яскраво визначена церква, теологічна спрямованість всіх видів виховного процесу.
Тому наступний історичний етап розвитку суспільства - буржуазний - посилив значення виховання дітей багатіїв для виконання ними ролі керівників держави, виробництва. Разом з тим з'являється потреба в громадському вихованні дітей всіх соціальних груп і в розповсюдженні освіти серед трудящих для більш успішної реалізації досягнень науково-технічного прогресу. Об'єктивно зародився рух за соціальну рівність і виховання, рівне для всіх верств населення.
На початку революційних подій в Росії у 1903 р. створились умови для забезпечення обов'язкової початкової освіти. В період демократичної революції 1905-1907 рр. в Україні почалась боротьба за знищення всіх гноблень і забезпечення безкоштовної загальної освіти рідною мовою в школах. Однак ці соціальні починання прогресивних педагогів царська влада незабаром припинила.
Після революції 1917 р, були проголошені ідеї, які хвилювали всіх людей світу: братерство, рівність, воля, а значить, й рівне, вільне, всебічне, гармонійне виховання громадян незалежно від їх класового, расового, національного стану.
В Україні суттєво змінювались цілі виховання дітей І молоді. В 1919 р. відповідно до декрету радянської влади в школах було заборонено викладання Закону Божого і взагалі релігійне виховання. 14 березня 1919 р, був прийнятий декрет про навчання дітей у школах рідною мовою.
Велика увага приділялась розробці цілей трудового, політичного, морального, естетичного, фізичного виховання дітей та молоді. Радянська школа висунула нові завдання в системі народної освіти, почалась боротьба за загальне обов'язкове навчання. У 1930 р. прийнято рішення про загальне обов'язкове початкове навчання, а у 1949 р. після Великої Вітчизняної війни було запроваджено обов'язкове загальне семирічне навчання У 1958 р. встановлено нову систему шкільної освіти - загальна обов'язкова восьмирічна школа.
Незважаючи на серйозні недоліки в роботі середньої загальноосвітньої школи, уряд СРСР приймає рішення увести загальну середню освіту, підвищити рівень комуністичного виховання школярів.
Звичайно, кожний вад освіти вносив певні корективи в розробку головної мети виховання і окремих його напрямків. Але виховання дітей і молоді було дуже заідеологізованим, партійно-політичним, не відповідало умовам розвитку суспільства і потребам особистості. Авторитарна держава породила авторитарну педагогіку і авторитарне виховання.
З перетворенням України на самостійну демократичну державу освіта і виховання стали на шлях докорінного реформування.
Державна національна програма "Освіта" ("Україна XXI століття) формулює головну мету національного виховання - ".. набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування У молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури" [44].
Головна мета національного виховання розподіляється на цілі дошкільного виховання, цілі виховання у загальній середній школі, цілі виховання у професійних навчально-виховних закладах, цілі виховання у вищих навчальних закладах.
Метою дошкільного виховання є забезпечення фізичного та психічного здоров'я дітей, Їх повноцінного розвитку, готовності до школи, набуття життєвого досвіду.
Мета вихований у загальній середнім школі полягає в забезпеченні продовження всебічного розвитку дитини як цілісної особистості, її здібностей і обдаровань, формування громадянина України, здатного до свідомого суспільного вибору.
Метою виховання у професійних навчально-виховних закладах є забезпечення професійної самореалізації особистості, формування її кваліфікаційного рівня, створення соціально-активного, морального і фізично здорового національного виробничого контингенту.
Мста виховання у вищих навчальних закладах полягає в забезпеченні фундаментальної наукової, загальнокультурної, практичної підготовки фахівців та всебічного розвитку особистості як найвищої" цінності суспільства.
Головна мета виховання у тій чи іншій сфері освіти розглядається системно, через пріоритетні напрями, стратегічні і тактичні завдання виховної роботи.
В системі виховання розглядаються два класи завдань, які розрізняються за їх місцем у процесі виховання. Це виховні та виховуючі завдання.
Виховні завдання ставить і розв'язує педагог. Кожне завдання має загальну мету дії вихователя, яке конкретизується стосовно певного етапу його вирішення. Виховне завдання - це тактика, зміст. спосіб та умови досягнення загальної виховної мети.
Вихователь виступає в ролі керівника діяльністю вихованців Саме він пояснює їм. як діяти, щоб вирішувати виховуючі завдання в процесі самодіяльності, самовиховання і самовдосконалення.
Кожний педагог пам'ятає, що управління виховним процесом це диктат, не сувора детермінація діяльності дитини "це можна, а це не можна" Виховний вплив не визначає однозначної поведінки, а пропонує виховуючі завдання, які для дитини є вільним і творчим актом.
Одна з особливостей виховного завдання полягає в тому. що воно не вирішується педагогом безвідносно до вирішення виховуючого завдання. Процес вирішення виховуючого завдання розгортається як спільна діяльність і діяльне спілкування в системі "вихователь-вихованець". їх співробітництво і співдружність у реальних живих контактах один з одним. А це й складає середовище. в якому виникає й розвивається особистість дитини і особистість дорослого як вихователя.
|
|
|