|
|
Найбільший оратор і ритор римської епохи був відомим політичним діячем, філософом і письменником. Марк Тулій Цицерон учився у грецьких риторів і, розуміючи, що шлях до політичної влади в Стародавньому Римі пролягає через судові справи, зайнявся адвокатською практикою, поринув у тяжби старовинних римських родів із ставлениками диктатора. Вигравши справу, виїхав у Грецію вчитися ораторському мистецтву. Збагачений досвідом, повернувся до Риму і швидко досяг високої політичної влади. Його призначають намісником острова Сицилія, де правив злодійкуватий Гай Веррес. Сицилійці звертаються за допомогою до адвоката Цицерона і він сміливо виступає проти корупції. П'ять промов "Проти Верреса" стали блискучими зразками політичного красномовства. Ось фрагмент однієї з них:
“Він (Гай Веррес) буде дуже задоволений, якщо прибутки першого року використає на свою користь; прибутки другого року він передасть своїм покровителям і захисникам; прибутки третього року, який обіцяє найбільші бариші, він повністю збереже для суддів. Звичайно, ці прибутки можуть задовольнити зажерливість найжадібнішої людини, але оплатити перемогу тяжко винного вони не в змозі”.
Це датовано 75 р до н. е. і засвідчує про здирництво і високий рівень корупції.
Того разу Цицерон переміг, сицилійцям гроші повернули, а Гая Верреса відправили у вигнання.
Улюбленим художнім прийомом Цицерона була ампліфікація – перелік з метою емоційного нагнітання звинувачень.
“Я стверджую, що в усій Сицилії, такій багатій, такій давній провінції, в якій так багато міст і багато заможних родин, не було жодної срібної, жодної корінфської або делонської вази, жодного коштовного каменя чи перлини, жодного предмета із золота або слонової кістки, жодного зображення з бронзи ,мармуру чи слонової кістки, жодної писаної фарбами або тканої картини, яких би він (Гай Веррес) не розшукав, не роздивився і, якщо вони йому сподобалися, не забрав собі”.
Ставши консулом, Цицерон прагне втілити свій ідеал політичного діяча в життя, примирити всі суспільні верстви (для цього він написав трактат "Про державу"). Авторитет філософа був дуже високим. Один його виступ міг змести з трону диктатора або піднести на п’єдестал політика. Викривальні промови Цицерона підштовхнули до вбивства диктатора Цезаря. Все мінялося, бо перемагали вороги, зраджували політики і тільки Цицерон залишався вірним римській республіці, за що його й убили люди Антонія.
У політичній діяльності Цицерон піднімався до консула і падав до вигнанця, але в ораторстві завжди залишався неперевершеним, був палким патріотом римської республіки, блискавкою слова пронизував жорстоких імператорів, змовників, заколотників, казнокрадів. Його блискуча промова "Проти Луція Катилини" починається патетичними риторичними запитаннями:
“Доки ж ти, Катилино, будеш зловживати нашим терпінням? Чи довго ще у своєму оскаженінні будеш знущатися над нами? Де межа?”.
Потім до риторичних запитань додаються анафори і повтори:
“Невже тебе не стривожили ні нічні караули на Палатині, ні сторожа, що обходить місто, ні страх, що охопив людей, ні вибір цього так захищеного місця для засідання сенату, ні обличчя й погляди всіх присутніх? Невже ти не розумієш?”...
“О часи! О звичаї!” – ця фраза побутує й нині Далі йде ритмічно почленоване дієсловами на колони (частина періода) речення, в якому третій колон стає антитезою двом першим: "Сенат це розуміє, (консул бачить), а ця людина ще живе" Уся фігура містить у собі градацію (поступове емоційне підвищення).
“Та хіба тільки живе. Ні, навіть приходить у сенат, бере участь в обговоренні державних справ, помічає і вказує своїм поглядом на тих із нас, хто повинен бути вбитий, а ми, "хоробрі" мужі (іронія. – Л.М., О.М.) думаємо, що виконуємо обов'язок перед державою, ухиляючись від його оскаженіння і вивертаючись від його зброї”.
Цицерон широко користувався прийомами історичної аналогії (паралелі), персоніфікації, оксюморонами (поєднанням несумісних понять). А ще часто вживав порівняння, метафори, заклинання. Його промови вражали. Так, Катилина, будучи людиною нечуваного нахабства, після його виступу в сенаті онімів і вночі покинув Рим, але продовжував організовувати заколот.
Неперевершений ритор любив етичні антитези:
“Адже на нашому боці почуття честі, на тому – нахабство: тут – сором'язливість, там – розпуста; тут – вірність. там – обман, тут – доблесть, там – злочин; тут – чесне ім'я, там – ганьба; тут – стриманість, там – розбещеність, одним словом, справедливість, помірність, хоробрість ... усі доблесті борються з несправедливістю, розбещеністю, лінощами, безглуздям, всілякими пороками; нарешті, багатство бореться зі злиднями; порядність – з підлістю, розум – з безумством, добрі надії – з повною безнадією. Невже при такому зіткненні, точніше, в такій битві самі безсмертні боги не дарують цим прославленим доблестям перемоги над такими тяжкими пороками?... ”.
Цікавий вид ритмізованої антитези, побудованої на алітераціях і асонансах, створив Цицерон (хоч справу й програв) у віртуозній промові "На захист Мілона" (Мілон, захищаючись, убив політичного противника Цицерона – Клодія):
“Отож, судді, є такий закон: не нами писаний, а з нами народжений; його ми не чули, не читали, не вчили, а одержали від самої природи, почерпнули, засвоїли, він у нас не від навчання, а від народження, ним ми не виховані, а пройняті, і закон цей гласить: якщо життя наше в небезпеці від злих підступів, від насилля, від мечів розбійників або недругів, то всякий спосіб себе оборонити є законним і чесним”.
Далі йде один з численних Цицеронових афоризмів: "Коли говорить зброя, закони мовчать".
Окрім названого трактату "Про державу", оратор написав трактати "Про закони" і "Про оратора". У праці "Про оратора" він, використовуючи риторичний досвід греків – Перікла, Ісократа, Сократа, Платона, Демосфена, Арістотеля, – створює ідеал оратора: ораторське мистецтво повинно служити високій і благородній меті; тільки в єдності зі знанням і досвідом риторика може сформувати політичного вождя; красномовство – вершина науки, важке мистецтво, що потребує від оратора знань з багатьох наук; в основу епосу має бути покладене уявлення про природу, керовану розумом, і про душу з чотирма добродійними ознаками – мудрістю, справедливістю, мужністю і помірністю. Тільки такий оратор має моральне право служити народу й батьківщині і бути від цього щасливим. До особи оратора Цицерон ставив багато вимог: бути уважним, мати прекрасну пам'ять, гартувати волю. Особливостям національного римського красномовства, його історії він присвятив трактат "Брут". Пророчими стали слова Цицерона про римське красномовство, сказані в цьому творі: "Красномовство – завжди супутник миру, товариш спокою і дитя впорядкованої держави". Наступні два тисячоліття підтвердили правдивість слів великого оратора:
Справжнє благородне красномовство не розвивається в неволі, при тоталітарних режимах. Воно розквітає там, де панують гуманістичні ідеї, мораль (етос) і соціальна справедливість, де може вільно розвиватися особистість. Це підтверджує й наше недавнє минуле – колишній радянський лад, при якому й слово риторика стало лайливим.
Практичні питання риторики та ораторський досвід роботи з мовним матеріалом Цицерон висвітлив у трактаті "Оратор". До його риторичної спадщини входять і чотирнадцять блискучих філіппік проти Антонія, в яких він таврує нового узурпатора Риму. Дослідники відзначають, що ці памфлети можна поставити поряд хіба що з філіппіками Демосфена проти македонського царя Філіппа. У філіппіках, як того вимагає жанр, використано інвективи (грубі, лайливі слова, прокляття), іронію і сарказм, гострі антитези. Але тут є й душевні, зворушливі одкровення:
“Я ж про себе скажу ось що: я захищав державу, будучи молодим, я не покину її старим. З презирством ставився я до мечів Катилини, не злякаюся й твоїх. Паче того, я охоче зустрів би своїми грудьми удар, якби міг своєю смертю наблизити звільнення співгромадян”.
Видатним оратором був Гай Юлій Цезар (100 – 44 рр. до н.е.) – засновник Римської імперії, військовий полководець, політик і письменник. Його промови сягали рівня Цицеронових, але він не надавав їм великого значення. Призначення Цезаря – політика й державотворення. Можливо, тому, що він розглядав риторику не як мистецтво для мистецтва, а як засіб для досягнення політичної мети – влади, його промови не мали особливо вишуканих поетичних прикрас, як це ми бачили в речах Цицерона, а були природними, сповненими сьогочасного, живого інтересу до конкретних подій, осіб, явищ. Однак він надзвичайно високо цінував ораторський дар Цицерона. Ось яку характеристику дав він знаменитому філософу й оратору:
“Твій тріумф і лаври достойніші за тріумф і лаври полководця, адже той, хто розсунув межі римського духу, переважає того, хто розширив кордони римського володіння”.
Найвідомішим твором Цезаря є "Записки про Гальську війну". Це апологія Цезаря самому собі. Мета її – створити для римлян міфічний образ непереможного у війні з варварами (так римляни називали тоді всіх народів Європи) і справедливого імператора – самого себе, Цезаря. Форма записок – розповідь з умовчаннями, з легкою іронією про себе в третій особі як благодійника римлян, імперії і всіх варварів, що ще не розуміють щастя, яке" чекає їх під "рукою" Цезаря. Така ж ідея його другої праці – "Записки про громадянську війну", де вимальовується образ Цезаря – борця проти зграї олігархів. "Записки..." Цезаря є зразком політичної публіцистики, написаної ясним, прозорим стилем без складних риторичних прикрас, але й без вульгарного просторіччя. Внутрішня впорядкованість і вміла побудова періодів надають тексту простоти й водночас вишуканості.
В історії не тільки Риму, а й Європи Гай Юлій Цезар став найвеличнішою, знаковою постаттю. Він був творцем ідеї імператорського Риму, сам став імператором – родоначальником єдиновладних правителів (від його імені пішли назви цезар, пізніше – кесар, цар). Юліанський календар, який до наших днів є традиційним європейським літочисленням, введено за його розпорядженням. У його "Записках..." стисло відображена історія і звичаї народів Європи, її міст, провінцій. Цезаря можна вважати засновником преси й журналістики, принаймні – першим організатором. Історія цього питання досить цікава. Давні греки не відчували потреби в пресі, бо дуже цінували й любили усне слово, жили ним, передаючи з уст
в уста в суді, на зборах, у вуличних зібраннях. Писемні тексти використовували і зберігали як зразки ораторського мистецтва для навчання риторики та одержання естетичної насолоди від мистецтва слова. Цей спосіб мовного спілкування перейняв і Рим. Інформація поширювалася в сенаті, на форумі та зібраннях через глашатаїв, а пізніше в афішах і написах. Таких написів двотисячорічної давності збереглося 120 000 зразків, і видані вони істориками у книзі "Корпус латинських написів". Змістом їх були закони, постанови сенату, основні події, погода тощо. Написи робилися на білих стінах, мідних, мармурових або дерев'яних дошках. На будинку понтифіка вивішувалася спеціальна дошка, на якій спочатку писалися імена консула і суддів, а потім, за розпорядженням офіційної влади, стисло записувалися основні події, факти з життя Риму і провінцій. Закінчувався рік, і списану дошку переносили в архів на зберігання, а на її місці з'являлася нова. Так починалася писана історія Риму.
Політики й державні діячі потребували інформації значно більше й достовірнішої, тому на чутки не покладалися, а використовували епістоли (листи). Для цього, покидаючи на якийсь час Рим, наймали збирачів інформації (репортерів) з числа грамотних, але бідних греків. Вони збирали в місті всілякі відомості і листовно пересилали їх господареві. Їх ще називали плагіаторами – викрадачами інформації. Так започаткувався епістолярний стиль. Тепер уже кореспондентами ставали самі відомі політики, державці, консули, сенатори, письменники, філософи, оратори: писали про себе й інших, розсилали епістоли в надії стати відомими, поширити свої ідеї в суспільстві. За листами Цицерона можна вивчати історію Римської держави, а творчість поетів Горація й Овідія засвідчує, який вплив мали їхні епістолярії на розвиток словесного мистецтва в Римі.
Гай Юлій Цезар, ставши в 59 р. до н.е. консулом, почав видавати "Щоденні протоколи сенату і римського народу" і цим фактично започаткував пресу й журналістику.
|
|
|