|
|
Красномовство у Стародавній Греції стало невід'ємною рисою політика, судді, державця (V-IV ст. до н. е.).
Першим з великих ораторів Афін був Перікл. Завдяки своєму дару красномовства йому вдавалося керувати Афінами протягом сорока років, за що одержав титул вождя афінської демократії. Його промови відзначалися логікою і впевненістю у своїй правоті. На урочистих похоронах захисників Афін у Пелопонеській війні Перікл виголосив таку "Надгробну промову", що матері юнаків, яких він послав на загибель, на руках пронесли його містом. Промова була простою і водночас вражаючою:
“Рік утратив весну, ті, що загинули, як боги; вирішальний момент прощання з життям був для них кінцем страху і початком посмертної слави; хоч би якими добрими були справи приватної особи, із загибеллю вітчизни вона все одно загине”.
Наступним грецьким оратором був Клеон. Якщо Перікл походив з царського роду, то Клеон – чинбар (шкіряник), не мав освіти і благопристойного виховання. Як ремісник він звертався до найбіднішої неосвіченої маси, був їй близьким, прийшов до влади завдяки своїй демагогії (у перекладі з гр. – керувати народом на дешевому популізмі), служив охлосу (натовпу). Його вважали винним у занепаді афінської демократичної державності.
Вважають, що риторика зародилася на Сицилії, де поет Емпедокл очолив демократичний рух проти тиранів, виступав у ролі судового оратора (є відомості, що він добровільно кинувся у кратер Етни). Його послідовниками були Корак, Тісій і Горгій. Корак задумав навчити демос добрих слів, але з часом залишив громадську роботу і відкрив школу судової практики, підготував хрестоматію зразків, які можна вставляти у промову. Його учень Тісій продовжив цю ідею і створив теоретичний посібник техне, в якому були поради щодо побудови промови.
Горгій (485-380 рр. до н.е.) здобув популярність, ставши в Афінах послом міста Леонтіни, що дуже потерпало від Сіракуз. Своїми майстерними виступами він викликав у афінян захоплення. Вишукані антитези понять з евфонічними співзвуччями, поетичні образи у фігуральних висловах ткалися на словесному полотні в неймовірно вигадливі малюнки. Пізніше сам Горгій назве в таких промовах два прийоми – чарування духу і обман думки. А поки що під враженням промов Горгія афінські народні збори (еклесія) вирішують негайно надати Леонтині військову допомогу в її боротьбі з Сіракузами.
Горгій переїжджає до Афін і відкриває школу риторики. Звичайно, він успадковує все те, що вже досягли в риториці його попередники, бо ланцюжок оратор – учитель – учень – оратор був у цій науці святим: учні пишалися вчителями, вчителі учнями. Але Горгій відкрив чимало нового. Зокрема, він уважно проаналізував звуковий лад мови, шукаючи в ній гармонію. Звукові прийоми народної поезії, молитви, голосінь, заклинань, чарувань оратор просіює через сито свого смаку і вводить у промови, вказуючи на те, як звучання впливає на думку.
Платон (про його риторику йтиметься далі) різко критикував софістику, яка не шукала істину, не прагнула пізнати правду, і відповідно осуджував софістичну риторику. На думку Платона, оратор, який не володіє істиною, не розмежовує правдиве і неправдиве, приносить не користь, а шкоду. Софістиці Платон протиставляє філософію. Риторика повинна бути істинною – правдивою і моральною, але такою вона може стати тільки на основі глибокого пізнання природи речей і людей, тобто філософії. Ось тут і намічаються розходження риторики з філософією, але ще якийсь час вони йтимуть поряд.
Щоправда, чарувальна риторика Горгія шкоди не приносила, бо він не займався політичним та судовим ораторством. Його риторична сфера–похвальне красномовство. Горгій розробив ряд засобів, якими оратор може, насолоджуючи душу слухача і трошки приспавши розум ("обман думки"), вести його за собою. Ці засоби згодом дістали назву горгійські (горгіанські) фігури, а сам ритор здобув славу майстра урочистої' похвальної промови.
Текст, основною темою якого є тільки похвала, називали енкомією (у перекладі з гр. – для прославляння). На основі енкомії пізніше розвинулися такі літературні жанри, як ода, панегірик, тост. Похвала є також елементом епітафії, яка містить у собі й плач та втішання.
Зразком епідейктичного красномовства стали два твори Горгія – "Похвала, Олені" та "Виправдання Паламеда". Не одне покоління ораторів вчилося "гри розуму", риторичним "іграшкам" на цих текстах.
|