|
|
Пригніченість українського національного життя у складі Російської та Австро-Угорської монархії не сприяла розвитку українського красномовства, а мовами освіти, церкви, юриспруденції, армії, державних службовців були російська, німецька, польська чи церковно-слов’янська.
У східній Україні запанувала російська мова. Коли юний І.Нечуй-Левицький в часи свого навчання вживав українське слово, він мусив день ходити з дошкою на шиї, на якій було написано: “Употребляет мужицкие слова”.
Після печально відомого циркуляра графа Валуєва (1863 р.), в якому стверджувалося, що “никакого малороссийского языка не было, нет и быть не может”, і подібних йому документів розвиток українського ораторства став дуже утрудненим.
Після відміни кріпацтва суспільне життя в Україні пожвавлювалось, що сприяло деякому піднесенню ролі риторики.
Академічне красномовство, хоча й не рідною мовою, набирало сили: визначними професорами-лекторами були М.Максимович, перший ректор Київського університету, та В.Антонович, професор цього ж університету, голова Історичного товариства Нестора-Літописця. Відомим вченим-лектором був М.Драгоманов. Були й знавці предмета риторики: серед авторів XIX ст. виділяється ім’я К.Зеленецького, який викладав у Ришельєвському ліцеї в Одесі й написав кілька посібників, що перевидавалися і в XX ст. Проте XIX ст. нічого суттєвого в галузі риторики не створило.
Революційна стихія пробуджує інтерес до риторики (утворення в Петрограді у 1918 р. Інституту живого слова, в якому було розпочато розробку теорії красномовства, теорії полеміки тощо).
Динамізація політичного життя другої половини XIX – початку XX ст. породжує політичне красномовство (О. Керенський, А. Троцький, В. Ленін та ін.).
В цей час з’являються яскраві політичні пропагандисти і в Україні: М.Міхновський, адвокат і політик; Є. Чикаленко; С. Єфремов, політик і літературознавець, заступник голови Центральної Ради, який широко обґрунтовував українську національну ідею.
Особливим авторитетом користувався М. Грушевський, провідний діяч держави та національної освіти, вчений і публіцист. М.Грушевський був відомий як політичний оратор, який заслужено вважається одним із батьків української нації. Саме під його впливом було вперше оголошено офіційно новий статус української мови як державної (“Закон Центральної Ради про державну мову”, 1918).
Початок XX ст. – це трагічна епоха. З одного боку – це пора піднесення національної самосвідомості, розквіт культури. З другого боку, цей ренесанс був приречений на загибель в умовах наростання тоталітаризму. Гаслом сталінської епохи стало: “Тише, ораторы! Ваше слово, товарищ маузер!” (В.Маяковський).
Новітня епоха історії України позначається спалахом риторичної енергії суспільства. Змагання та полеміки між різними конфесіями набувають широкого резонансу. Понад сто політичних партій України користуються повним правом виголошення своїх програм і гасел. Академічне слово набуло небувалої досі розкутості – як у сфері змісту, так і форм самовираження оратора.
|