|
|
Стародавні люди вбачали у слові магічну силу, якій підкоряється все, що є у світі. Майстри слова, в першу чергу практичні оратори, які досконало володіють секретами красномовства, завжди шанувалися, мали вплив у суспільстві, досягаючи своєї мети, вигравали справу.
Нині виникла гостра потреба у людях особистісного типу, які вміють самостійно мислити, переконувати живим словом, спонукати до дій.
Ораторські вміння й навички необхідні в численних випадках життя.
Юрист, який покликаний здійснювати законність і не вміє вербально, тобто словом, довести правоту своєї позиції, опиняється за межами цієї професії. В його руках – доля людини, яка може бути помилково звинувачена. І невміле володіння словом означає в даній ситуації безвідповідальність і непрофесіоналізм.
Політик – оратор, що не в змозі запалити словом маси, приречений на невдачу. А відповідальність його значно більша, ніж відповідальність юриста: від політика залежить доля суспільства, принаймні значної групи людей.
У вищій школі студентська аудиторія чітко виокремлює тих, кого “можна слухати”. Тут не порятує навіть блискуче знання свого предмета з суто наукового боку: треба вміти ще й зацікавити ним людину.
Бізнесмен, який покладається лише на силу грошей, ризикує розгубити клієнтуру чи партнерів, які знайдуть собі менеджера чи продавця більш приємного і ввічливого. Та й більш пересічні ситуації свідчать про силу слова. Часто-густо на базарі купують у того, хто вміє похвалити свій товар, створює навколо себе атмосферу доброзичливості, щирості та прихильності.
Усі великі релігії будуються на авторитеті слова, святому письмі, яке відбило в собі риси генію засновників цієї релігії, сконденсувало духовні плоди століть. І релігійний проповідник, який не в силі донести ці плоди до свідомості слухачів, не вміє надихати людей словом, автоматично губить авторитет духовного лідера своєї громади.
Сім’я, в якій не знаходиться слів для порозуміння, дуже швидко перестає бути сім’єю і перетворюється на гуртожиток , в якому випадково зібралися різні за духом та інтересами люди. А всякий гуртожиток є річ тимчасова.
Невміння грамотно висловитись, низька культура спілкування – пляма на офіцерському мундирі.
Хіба не приємно просто бути почутим, виразити себе у слові, вплинути на свідомість людей?
Отож і в професійній діяльності людини, і в її повсякденному житті варто користуватися силою слова.
З одного боку, красномовство – це мистецтво, розкута гра словом, якою можна милуватися, як милуються виступом артиста. Часом такий дар проявляється сам собою, від природи. Водночас риторика – це ще й наука про способи переконання та ефективні форми впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей.
Риторика (від грецького рηrcopikή) – наука про ораторське мистецтво, красномовство. Поняття “красномовство” (“мистецтво говорити”) позначається латинським словом eloguentia.
Класичні науки (філософія, логіка, риторика та ін.) з найдавніших часів були основоположними дисциплінами, бо служили вихованню всебічно і гармонійно розвиненої людини – homo novus (нова людина, лат.).
Батько риторики, видатний оратор Давнього Риму Цицерон писав: “Краща в світі мета – стати хорошою людиною”. Тому в давньому світі існували чисельні школи філософії, риторики, ораторського мистецтва, де обдарована молодь оволодівала секретами класичних наук на користь собі й державі.
Мета сучасної інтелігентної людини – осмислити риторичну скарбницю людства й рідного народу стосовно власних можливостей, конкретної ситуації спілкування, виробити свій оригінальний ораторський стиль.
Риторика, як і інші науки, має свою історію, злети й падіння.
До недавнього часу були відомі більшою чи меншою мірою праці античних риторів Аристотеля, Цицерона, Демосфена, Квінтіліана та ін., частково й слов’янська риторична спадщина, особливо ломоносівського періоду, часів Київської Русі, епохи українського ренесансу XVII – XVIII ст.
Дослідження останніх років виявили, що незмірні багатства зберігаються у рукописних відділах бібліотек у великих містах України та колишнього Союзу, осередках науки й культури, адже у 17 – 18 ст. риторика була традиційною шкільною дисципліною.
Давня Греція, Давній Рим в епоху демократичного розквіту стали світовою скарбницею риторики й ораторського мистецтва. За законами Солона, кожен з афінян повинен був захищати свої інтереси в суді особисто, бо участь представників дозволялась тільки в окремих випадках, наприклад, у справах неповнолітніх, жінок тощо.
Ритори за наймом творили промови. Публічний виступ громадян у Народному зібранні чи в суді був невід’ємною частиною функціонування апарату державної влади у демократичних полісах Давньої Греції.
Ораторське мистецтво в Елладі користувалося великою повагою, тому численні ораторські школи давнього світу ніколи не були порожніми.
Перше відоме керівництво – техне – для тих, хто готувався виступати публічно, очевидно, належало сицилійським риторам Тисію й Кораку і давало рекомендації, як слід членувати промову на частини (вступ, виклад справи, епілог) і які докази слід добирати.
На жаль, оригінальних ораторських праць до наших днів не дійшло, крім комедії Аристофана “Жаби”, де інсценовано суперечку Ехіла й Еврипіда, а також деякі фрагменти промов софістів, ораторів Горгія, Ісократа та ін.
Глибокі корені риторики у світовій культурі (міфи про героїв, богів, присвячені класичному мистецтву чаруючого співу “солодкомовності”, ораторського мистецтва).
Донька могутнього Зевса й Мнемозіни (богині пам’яті) Калліопа відрізнялася своїми обдаруваннями серед усіх інших муз. Вана стала музою епічної поезії й науки. Синами Калліопи були прекрасні співці Лін, Орфей, фракійський цар Рес. Краса і мудрість Калліопи втілювалася митцями у скульптурному зображенні богині з вощаною дощечкою або сувоєм і грифельним прутиком у руках.
Цікаво, що однією із відомих скульптур геніального оратора давнього світу Марка Тулія Цицерона було зображення Калліопи, біля підніжжя якої лежав він, кращий оратор усіх часів і народів.
У грецькій міфології відомі сирени – напівптахи, напівжінки, які успадкували від батька Ахелая дику стихійність, а від матері Мельпомени (музи трагедії) – божественний голос. Вони мешкали на скелях безлюдного острова, всіяного кістками й висохлою шкірою їхніх жертв, яких сирени заманювали магічним, зачаровуючим співом. Якою ж силою краси й дієвості були наділені ці магічні істоти, перед божественною піснею яких не могли встояти мужні й хоробрі мореплавці? (Легендарний Одіссей, пропливаючи повз ці небезпечні острови, прив’язував себе до щогли корабля й заливав воском вуха своїм товаришам).
Орфей – найпопулярніший образ грецької міфології у сфері володіння чарами словесного впливу на людей, богів та природу (син Калліопи та Аполлона Еагра). У творах Платона – опис сили й могутності оратора: “Я стверджую, що якби у Народному зібранні зайшла суперечка кого з двох обрати лікарем, на лікаря ніхто і дивитися не схотів би, а обрали того, хто володіє словом, – варто було б йому лише забажати”. (“Об ораторском искусстве”. – М.; 1980. – с. 37).
У давньоіндійській міфології є щонайменше дві богині красномовства – Вач і Сарасваті.
Богиня Вач – “мовлення”, “слово” – є персоніфікацією мовлення. У відомій “Рігведі” їй присвячено гімн. Вач називали “царицею богів”, “володаркою багатства” (Донька бога любові Ками).
Сарасваті – богиня красномовства і мудрості, винахідниця санскриту й алфавіту деванагарі (стала дружиною Брахми як носителька численних творчих обдарувань).
Викликає цікавість образ райського птаха з обличчям людини (грецький міф про Алкіона, перетвореного богами у птаха). Як бачимо, солодкоголосі птахи, міфічні істоти оволодівали душами через прекрасне і гарне Слово у всіх формах: слово поетичне, прозове, ораторське, пісенне, духовно-пророче...
Східнослов’янська міфологія звеличує образ епічного співця Бояна, який відзначався багатьма рисами талановитого оратора (“Слово о полку Ігоревім”).
Видатна ораторська пам’ятка – “золоте слово” Святослава, змішане із сльозою, єднало усіх патріотів рідної землі.
Вивчати риторику можна по-різному, але можна через опанування красою й силою міфологічної риторичної спадщини: “Блаженна людина, що мудрість знайшла!” (Біблія).
Риторика (красномовність), або ораторське мистецтво, виникла в стародавній Греції. Як і епос, драма, музика, скульптура й архітектура, вона вважалася мистецтвом, творчістю, її величали “царицею всіх мистецтв”.
У стародавній Греції риторика була вагомою складовою частиною суспільного життя. В Гомерових творах справжнім героєм вважався той, хто не тільки виявляв доблесть, а й умів гарно говорити. Війську, що завоювало Трою, дуже допомагав своїми промовами старий Нестор, хоч і не міг брати безпосередньої участі в битві.
Зі стародавніх часів риторику поділяли на три галузі: судова риторика, риторика політична (публічних виступів), урочиста риторика. Хто в стародавній Греції розпочинав перед судом свій позов, повинен був сам виголосити промову, іноді давав її написати досвідченим фахівцям, які готували промови для судового розгляду. Ті ж не тільки їх складали, а й розробляли теорію риторики. Велику увагу приділяли вони підбору доказів, удосконаленню фраз з метою посилення їх впливу.
Художня риторика сформувалася на базі практичної риторики.
Першу теорію риторики створили в V ст. до н.е. сицилійські греки в Сіракузах. Найвидатнішим з них був Горгій, який удосконалив теорію ораторського мистецтва і познайомив з нею Афіни.
Надзвичайний стиль його витончених промов вразив афінян, зробив Горгія уславленим і жаданим учителем. Він зумів перетворити риторику на мистецтво, яке своєю красою та силою зрівнялося з поезією.
Школа софістів продовжила розвиток теорії ораторського мистецтва. Ораторську майстерність софісти цінували більше, ніж зміст виголошуваних промов.
Ізократ довершив діяльність софістів. Він сказав так про роль ораторського мистецтва: “Слово не тільки вивільнило нас з кайданів тваринного життя, завдяки йому ми збудували міста, створили закони й осягнули мистецтва. Сила його така, що без нього не може виникнути нічого розумного. Слово започатковує всі вчинки і всі наміри.”
Ізократ започаткував першу школу, в якій учні оволодівали риторикою й письмом, одержували загальну освіту. На відміну від софістів Ізократ дотримувався традиційної грецької моралі. Його настанови стали основою всіх пізніших теорій стилістики.
Сократ, афінський філософ (469-399 рр. до н.е.) – майстер академічних бесід-діалогів, поширював своє філософське вчення серед афінської молоді у формі діалогу. Сократівську іронію К. Маркс називав “діалектичною пасткою”.
Платон (427-347 рр. до н.е.), учень Сократа, розпочав боротьбу між філософією та риторикою.
Демосфен (384-322 рр. до н.е.) – найвидатніший майстер ораторського мистецтва Греції. Демосфен рано втратив батька, а коли став повнолітнім, змушений був судитися зі своїми опікунами, які позбавили його великої частини батьківської спадщини. Це спонукало юнака вдатися до ораторського мистецтва. Риторика стала його покликанням, зробила вчителем ораторського мистецтва, а пізніше політичним і державним діячем. До нас дійшло понад 60 його промов і листів. Найвідомішими є три його промови, що були виголошені проти Філіппа, македонського царя, який намагався позбавити афінян самостійності.
...Його виклад був ясний, фрази в промовах, як правило, короткі. Порівняння й метафори посилювали враження від його виступів. Відомо, що на Демосфенових промовах вчилися не тільки оратори багатьох поколінь у Греції, а й пізніше в Римі. Його промови брав за зразок найславетніший римський оратор Цицерон, цінуючи їх силу.
У республіканському Римі політичне й судове ораторське мистецтво мало таке ж велике практичне значення, як і в Греції. Урочиста риторика культивувалась у формі похоронних похвальних промов. Ще в ІІ ст. до н.е. консервативні римляни забороняли грецьким ораторам і філософам з’являтися в Римі. Однак грецький вплив поширився й тут. Перші відомі римські оратори пройшли саме грецьку школу.
Цицерон репрезентує римську ораторську школу. Найважливіший його твір – трактат ”De oratore”(“Про оратора”), де він визначає п’ять традиційних частин риторики. Дія трактату відбувається в будинку славнозвісного оратора Л. Красса. Головні дійові особи: Красс та Марк Антоній (видатний оратор того часу).
У першій книзі Красс говорить про значення оратора та риторики, про те, що не досить знати свою лише сферу діяльності, як говорить Антоній, а треба бути ще й широко освіченою людиною. У другій книзі Антоній наголошує на необхідності підготовки оратора, зокрема знання історії, на важливості аргументованих доказів – основи виступу і тренування пам’яті.
І ст. н.е. М. Фабіус Квінтіліан – найвидатніший оратор епохи. Стиль став занадто живомовним і штучно дотепним. Латинські, грецькі школи риторики існували, але... ораторське мистецтво занепадало.
Теорія ораторського мистецтва була добре розроблена, про що свідчить посібник для складання промов одного з римських ораторів. На думку цього автора кожна промова повинна мати:
- екзордіум – кілька вступних зауважень щодо теми промови;
- експозиціо – визначення поняття, характеристика обсягу і важливості теми;
- кауза – логічні аргументи, що підтверджують правильність судження;
- контраріум – спростування думки супротивника, непрямі дедуктивні докази;
- сіміле – подібне явище в інших сферах аналогії;
- екземплюм – приклад з історії та повсякденного життя, індуктивні докази;
- тестимоніум – висловлювання славетних людей, прислів’я, авторитетні судження;
- конклюзіо – резюме, висновки, їх використання.
Цікаво відбувалося навчання в ораторській школі. Вчитель, що сидів на підвищенні, починав з оголошення теми. Він давав кілька порад щодо розвитку теми і вказував, які можуть бути підходи до даного сюжету. Керуючись такими настановами, учні готували виступ самостійно. За часів Цицерона кожен слухач сам обирав тему. Вона мала певне відношення до життя і до судового розгляду. Пізніше, в епоху імператорів, теми були менш пов’язані із життям. Після закінченням роботи над текстом виступу вчитель його правив. Потім промови вивчали напам’ять і виголошували перед учителем та колегами.
В епоху середньовіччя, після занепаду Римської імперії, продовжувалося навчання ораторського мистецтва, яке вже відносили до семи так званих вільних мистецтв. Але... царювали догматизм і схоластика. Феодальний лад базувався на зовнішній, фізичній силі, на звичаї, що виливався у суворо визначені, незмінні формули. “Рішителем доль держав і приватних осіб був меч, а не слово”(О. Тимофеєв). Авторитет католицизму гнітюче діяв на розвиток риторики, бо тримав ключі від майбутнього блаженства. Ораторське мистецтво розвивалося в основному на церковних кафедрах, в університетах і судах.
Реабілітація риторики в системі освіти знайшла втілення наприкінці середньовіччя, з поверненням трівіуму й квадріуму:
trivium (граматика, піїтика, риторика);
guadrium ( арифметика, геометрія, філософія, музика).
Вони входили в обов’язкові програми Київської братської школи, пізніше колегії й академії, і за кордоном: Кембріджському університеті, Краківській, Віденській, Залюйській, Познанській академіях.
Глибоке коріння вітчизняної риторики.
“Велесова книга” – збірка проповідей духовних вождів праукраїнських племен у дохристиянську епоху. Риторична майстерність цих проповідників – вияв високої словесної, а отже, й духовної культури наших пращурів.
Мати-Слава співає в Сварзі...
Вчення Про Полк Перунів
У Велесовій книзі маємо понад 250 Богознавчих понять (в тому числі імен Богів). Серед них найчастіше згадується Прабатько Богів Сварог. На 25-ти дошках є звертання чи молитви до Сварога, а також згадки про Сварожичів, Сварожих Воїв, Сварожі Закути, Сварожі Кола, Сварожі Раті, Сварожі Руки. Дуже часто згадується Бог Воїнства – Перун та його пара – Мати-Слава. До появи Велесової книги ми про неї нічого не знали, хіба що на стародавніх малюнках бачили казкову птицю з жіночим обличчям, часто в золотій короні. До нас дійшли різні її імена: Птиця Гамаюн, Птиця Сирин, Птиця Алконост, Жар-Птиця.
З текстів Велесової книги можемо відтворити вигляд Матері-Слави: "Ось прилетіла до нас, сіла на дерево і заспівала Птиця, і всяке перо сяє різними барвами, так що вночі стає ясно, як вдень. А співає пісню до боротьби, то й будемо битися з ворогами" (8/2); "А Мати-Слава б'є о боки свої, навколо неї сяє світло до нас. І всяке перо іншої барви – червоне, синє, блакитне, жовте і срібне, золоте і біле. І та сяє, як Сонце Свароже, і колами йде посолонь. Та світиться сімома красотами, як заповідано Богами нашими. А Перун, уздрівши її, гримить у Небі яснім" (7-Е). Посолонь – дослівно "по Со(л)нцю" – напрямок за "ходом сонця", тобто зліва направо. Перун, побачивши свою посестру, вітає її громом.
Її ім'я волхви й князі завжди згадують перед боями, промовляючи Слово перед полками, щоб підняти дух воїнства. Мати-Слава – віща птиця, посланниця Богів, .що співає воїнам Пісню Ратну, а народу – Божественну Славу; вона ж віщує майбутнє тим, хто здатний почути її таємну мову. Вона знає все на світі: про Сотворення Світу, Неба і Землі, про Богів Прави, Духів і героїв, людей і звірів. Мати-Слава, як віща птиця, могла пророчити наслідки бою, підказувати війську, як краще здобути перемогу. Вірогідно, такі перекази свідчать про якийсь невідомий нам спосіб ворожіння, при якому Волхви отримували відповідь: "Тут бо прилетіла до нас Птиця Божеська і прорекла:
"Відійдіть на північ, і нападете на ворогів, коли вони підуть на села наші". Опісля так і було: зробили вигляд, що йдемо на північ, а [потім] напали на них " розбили їх" (6-А). Подібне пророцтво є на дошці 8/3.
Мати-Слава (Магура, Мати-Птиця, Птиця Вишня) являлась у вигляді чарівної крилатої Діви у військових обладунках, яка співає закличну пісню, вселяючи воїнам прагнення до перемоги над ворогом. Недаремно вона мала ім'я Перуниця – подруга Перуна, який завжди є покровителем мужчини-воїна. Саме Перун викував русичам той чарівний меч, яким вони завжди перемагають ворожу силу. Про це повідав русичам Отець Ор, якого Перун узяв до своєї Небесної кузні. "А бачив там Ор, як Перунько мечі кує на ворогів і, кувавши, рече йому: "Це стріли і мечі маєте на воїв тих, і не смійте боятись їх, бо знищу їх до поду"... Це бо говорив Перунько і кував мечі й Ору казав, і те Ор повідав отцям нашим" (24-В).
Молитвою до Перуна починалася кожна битва: "Слава Богу Перуну вогнекудрому, який стріли на ворогів кидає і вірно вперед веде по стежці, бо єсть Він воїнам суд і честь, і яко златорун, милостив, всеправеден єсть" (11-Б). З Перуном також пов'язане вчення про переселення душ загиблих воїнів, бо "це Він нас веде стезею Правою до брані і до Тризни великої по всіх полеглих, які йдуть у Життя вічне до Полку Перунового" (11-А). Тут зустрічаємося з поняттям Полку Перунового, яке означає військо, а також сам військовий похід або саму битву (прю). Звідси й ім'я Перуна. Полк Перуна живе у Сварзі вічно. Бо до нього входять тільки хоробрі лицарі, які загинули на полі брані і впали, затуливши свою рану рідною землею. Ця грудка землі є їхньою перепусткою до Лук Сварожих. Смерть воїна за Рідну Землю дає йому безсмертя, тому смерті не боялися:
"А по смерті своїй станемо перед Мар-Морією, та щоб сказала вона: "Не можу винити того, яко наповнений землею, і не можу його одділити од неї". І Боги, що там є, скажуть тоді: "Се русич і залишиться ним, бо взяв землю до рани своєї і несе її до Нави" (37-Б), Страшно було стати рабом, бо раб по смерті своїй у всіх своїх наступних перевтіленнях залишиться лише рабом свого пана, а його душа також належатиме його рабовласнику, тому "немає іншого вороття, аби лишитися при житті. Ліпше мертвими бути, бо живі працюють на чужих, а ті – ніколи" (8/3). Тут же згадуємо святі слова великого князя Святослава: "Ліпше потятими бути, аніж полоненими. Мертві бо сорому не мають".
Після битви Мати-Слава прекрасною дівою Магурою ходить по полю, збираючи полеглих. Полеглого русича Магура торкнеться своїм золотим крилом, поцілує в холодні вуста і піднесе свій золотий кубок, повний Води Живої. Тоді Душа загиблого відправиться до Лук Сварожих, щоб поповнити Полк Перунів, і там він вічно житиме у Сварзі й пам'ятатиме останній поцілунок Магури.
"А Мати скликає до Лук Твоїх, Свароже великий, і рече йому Сварог: "Іди, сину мій, до тієї краси вічної. А там побачиш, що діди і баби твої в радощах і веселощах, хоч досі гірко плакали, а зараз возрадуються з життя твого вічного" (7-Е). Це вчення про Священний героїзм, мабуть, було відоме ще й нашим козацьким Предкам. Це Мати-Слава вселяла в них віру в перемогу й укривала їх Покровом своїх золотих крил.
Велесова книга по-особливому цікавить і хвилює творців слова. Відомий український поет, лауреат премії ім. В. Сосюри Микола Карпенко здійснив повний віршовий переспів пам’ятки.
Дотримуючись в основному текстів дощечок, поет по-своєму впорядкував книгу, аби повніше передати патріотичний дух і зміст оригіналу.
Пропонуємо один із перекладів.
ПЕРЕКАЗАНО НАМ ОД СТАРИХ ЧАСІВ,
ЩОБ ЗГУРТУВАЛИСЯ І РУСКОЛАНЬ ВІДНОВИЛИ...
(Дощечка 36-А)
Переказано нам од прадавніх часів
племена поєднати і роди, -
й відновить Оріяну-Рускень, що посів
батько Орій; де трави і води.
Городів на тих землях поставить три-сто,
села многі із огниць дубових -
задимлять собі мирно в світах вечорових,
Се ж бо наша Перунь! Нас не здужа ніхто.
Матір-слави, Жар-птиці провісництво чуть -
вона в слави батьків на сторожі!..
І до нас їх часи із минувшин течуть,
обертаючи кола Сварожі.
Матір-слава говорить;
як землю свою
ліпше вендів дамо в оборону, -
що на западь пішли,
як у темінь полону,
що згубили і волю, і землю свою, -
отоді ми утримаєм Русь!
А на ній
і себе ми зумієм тримати... Так співає Жар-птиця у Яві земній - Матір-слава, всіх русичів Мати. Вона каже; он бореться князь Борові, бо хоробрий і ймуть його слову... - А ми теж не оглуплені:
з вогнищ-яскинь, з наших сел не потягнемо знову! Ми побачимо:
венди вертатимуть ще в рідні землі, до древнього лугу, і глядітимуть так, яко злидні крізь туг Не в пустелю -
в Ріку! -
мудра річка тече. ...А ся Птиця співає, говорить усе, - мов почуть-розгадать її просить, і стопір'я своє, як зірниці, трясе і до нас ті жарини доносить... Тож купальте богів і Дажбога хваліть, бо довкілля розвержені будуть, - і поглинені коні,
як в час лихоліть, - і про вас оці землі забудуть... Синя Сварга примножує вам табуни:
то Боги в степовому роздоллі коням пашу дають, щоб гуляти на волі, щоб ваші осадьби тримали вони. І про антів згадайте:
в земель на межі загубили ми пращуром дбане...
...Наших рідних осель
не будують чужі, а лиш палять, як битва нагряне.
БОРОТЬБА 3 ХОЗАРАМИ
(Дощечка 3-Б)
А ми родичі всі, а ми всі кревняки –
про се каже нам кров наша віща...
Вибирали князів -
і так правились ми
аж п'ятнадцять віків через віча.
І збирались на них - і судили отці
головне все і підлість усяку...
Кожен в праві там був своє слово ректи і –казати, і мислить інако...
А те право утратили ми од хозар,
по Трояню...
А стратилось віче, –
коли князь із синами найперш осадив
своє право, що нам протирічне.
Дати раду їх владі отці не змогли –
княжі люди противились вічу...
А хозари тим часом вже перли на Русь, –
але ми програвали їм січу.
Розторговиця наша текла п'ятсот літ,
а покіль отні права питали, –
брали землю хозари,
а русичів нас –
на хозарське тягло обертали...
"Бо поки руси змагалися –
на нас наповзли вороги численні.
А внук Троянен був самотен при багатьох друзях і був (у полон) уведений..."
Київська Русь (давньоруська держава 9-12 ст.) розквітала при Ігорі, Ользі, Святославі, Володимирі, Ярославі Мудрім. У Києві відкривалися бібліотеки, школи, розвивалися різні ремесла.
Після хрещення Русі активно створюються пам’ятки писемності, розвивається мистецтво, архітектура, література, культура слов’ян, зокрема риторична. “Слово о полку Ігоревім” донесло до наших днів “Золоте слово” Святослава, “змішане із сльозою”, що є взірцем високої риторичної культури того часу. Найбільш відомими ораторами Київської Русі були Іларіон та Кирило Туровський.
Національне красномовство слов’ян базувалося як на класичній риторичній спадщині давнього світу, так і на досягненнях західноєвропейської естетико-літературної думки. Русь художнього риторичного слова була напрочуд важливою у боротьбі слов’янських народів за визволення, проти духовного рабства, проти окатоличення, полонізації. Кращі художні твори видатних майстрів слова ставали народними, національними. Деякі твори українського Аристотеля Г.С. Сковороди (“Всякому городу нрав і права”) стали народними піснями.
Кращі ідеї слов’янської риторики розвивали: єпископ Макарій, Симеон Полоцький (один із засновників Слов’яно-греко-латинської академії), кращі гуманісти-просвітителі – М.В. Ломоносов, Феофан Прокопович, Петро Могила та інші сподвижники.
Фольклор – тисячолітній золотослів, створений народами (прислів’я, приказки). Його з любов’ю збирали й передавали нащадкам В.І. Даль, Б.Д.Грінченко.
ХVII-XVIII ст. – період становлення й розвитку літератури і шкільних курсів теорії поетичного та ораторського мистецтва.
1620 р. – перша російська риторика невідомого автора. Була популярною у Москві, Новгороді, Ярославлі, Ниловій пустоші, Соловецькому монастирі. Це переклад з латинської риторики. “Риторика” має дві книги: “Про винайдення справ” та “Про прикрашання слова”, написані у формі діалогу вчителя й учня, що було характерним для підручників Давньої Русі.
Наказ першої російської “Риторики”: “Я – риторика добрословного і ясновидющого розуму, мною граматика виконується й діалектика прикрашається... я навчаю житейської мудрості і наставляю, як ясно складати доброчинні промови”.
|