|
|
Від своїх попередників, зокрема й від Платона, Арістотель відрізнявся тим, що зробив риторику наукою, чітко визначив загальні закони красномовства, створив теоретичне вчення про принципи досягнення прекрасного у сфері мовотворчості. Врахувавши попередній риторичний досвід, він запропонував систему вимог до поетичного твору і до ораторської (античної) прози.
Риторичне вчення Арістотеля викладене у двох трактатах: "Риторика, або Про мистецтво риторики" і "Поетика". Арістотель вважав, що насолода, яку ми одержуємо від оратора, повинна виявлятися не в чуттєвому задоволенні від словесної гри, а в пізнавальному та інтелектуальному збагаченні слухача. Сказане ритором має бути цікавим, правдивим і правильно сформульованим. Великий філософ основним у риториці вважав логічність викладу, пошук доказів, способів переконань. Для цього необхідно навчитися складати переконливі умовисновки – ентімеми, або риторичні силогізми. Вирішальними в ланцюгу пошуків є діалектика (рух думки і слова, розвиток) і критерій істинності.
Арістотель скеровував увагу риторів і ораторів на такі чинники:
а) предмет риторики; б) позу оратора; в) очікувані емоції слухачів; г) стиль промови. У першій книзі "Риторика" розглядається предмет риторичної науки в системі інших наук, називаються три види (роди) промов: дорадчі, або політичні; епідейктичні, або урочисті, і судові. У кожної своя мета: дорадчі промови радять щось прийняти або відхилити, судові – звинуватити або виправдати, епідейктичні – хвалять або гудять.
Особливе місце в теорії риторики Арістотеля займає моральність, зокрема в епідейктичному красномовстві.
Усі оратори, і ті, які проголошують хвалу чи хулу, й ті, які вмовляють або відмовляють, а також ті, що звинувачують чи виправдовують, повинні не тільки намагатися довести що-небудь, а й показати велич і нікчемність добра чи зла, прекрасного чи ганебного, справедливого чи несправедливого
На думку Арістотеля, в епідейктичній промові похвала за певні вчинки спонукає людину до нових благородних діянь і є ніби порадою іншим брати приклад з похваленого. У цьому великий педагогічний сенс риторики Арістотеля.
"Родзинкою" Арістотелевої теорії риторики була орієнтація на інтелектуальну насолоду, яку оратор має викликати у слухачів. Саме цим пояснюються численні роздуми та поради, які висловив Арістотель щодо пошуку способів переконань і доказів, композиції, стилю мовного вираження і проголошення промов. Основним критерієм істини є об'єктивно існуюча і пізнавальна реальність:
“Загальним законом я називаю закон природний. Є щось справедливе і несправедливе в природі, спільне для всіх, визнане таким усіма народами, навіть якщо між ними немає ніякого зв'язку і ніякого погодження стосовно цього”.
Арістотель збагатив техніку риторики такими прийомами, як ампліфікація (нагромадження в реченні епітетів, синонімів, однорідних членів); доповнення означень антитезами; перебільшення з метою надати діянням величі і краси, спільні місця тощо.
Особливого значення Арістотель надавав предмету й початку промови – тому, що в поетичному творі, за його словами, називається прологом, а в грі на флейті – прелюдією. Вони ніби прокладають шлях усій промові.
Арістотель був учнем Платона і чимало думок свого вчителя про риторику розвинув та узагальнив, але розходився з ним у питанні про відношення словесного мистецтва до знання і пізнання. Платон вважав мистецтво ірраціональним і відокремлював його від практичного пізнання світу. Арістотель же цінував у мистецтві не прекрасні чари, а інтелектуальне задоволення, засіб пізнання і подив, що йде від знання.
Майстерність і ефективність риторики, за Арістотелем, забезпечують: а) логічні докази; б) моральні докази (довіра до оратора); в) емоційні впливи, їх він розглядає у другій книзі "Риторики", пояснюючи виникнення гніву й милосердя, страху й ненависті, сорому й заздрості та вказуючи, яким способом можна ці почуття пробудити у слухачів.
Арістотель сприймав риторичні прикраси тільки в єдності з глибоким змістовим наповненням: "Той стиль і ті ентимеми є вишуканими, які дають нам знання". До таких ентимем філософ відносив передусім метафори, вважаючи, що вони потребують гнучкості розуму, містять у собі загадку і при найменших зусиллях з боку оратора та слухачів повідомляють максимум нових знань.
Арістотель цінував пізнавальний і педагогічний характер риторики, для нього кращим навчанням були не дидактика й повчання, а стимулювання роботи розуму. Він любив ті тропи й фігури, які напружували думку, потребували розгадування. Такими вважав порівняння, дотепи, метафори.
Обережно ставився Арістотель до іронії й гіперболи, і вважав, що їх можна використовувати лише в окремих випадках Цікавими є його
думки про ритм ораторської прози: якщо ритм буде метричним, то не переконуватиме й відволікатиме від суті проголошуваного, якщо ж не буде ритму, то не буде й відчуття межі, а все, що не має меж, незрозуміле
Щодо стилю, то Арістотель визначив основні ознаки двох його видів – ясність у єдності з граматичною правильністю для гарного стилю і надуману холодність, переобтяжену велеречивість для поганого: "Достоїнство складу – бути ясним; якщо мова не сприяє ясності думки, вона не робить своєї справи", – твердив оратор.
"Холодність" стилю, на думку філософа, виникає з кількох причин: через складні слова, прикладки, довгі й несучасні епітети. Це робить мову неприродною Про "холодність" творів одного зі своїх сучасників Арістотель писав: “Він користується епітетами не як приправою, а як їжею, настільки вони в нього часті, перебільшені, впадають в око. Ті, хто недоречно вводять у мову поетичні звороти, роблять стиль смішним і неясним через багатослів'я”.
Вимоги ясності викладу, виразності слова, що здатне викликати у слухачів інтелектуальну насолоду, були основою Аристотелевого розуміння доброго стилю.
Риторика пізніших часів, як і стилістика, не могла заперечити основних положень учення Арістотеля.
|