У невеликих населених пунктах, характерних для сільської місцевості, використовують прості, дешеві схеми водопостачання. Якщо чисельність мешканців не перевищує 5000 осіб, згідно нормативних вимог, влаштовують об’єднаний водопровід високого тиску, що забезпечує господарчо-питні, виробничі та протипожежні потреби.
Господарчо-питні потреби малих населених пунктів значно менші за витрати води на пожежогасіння або дорівнюють їм. Таким чином, водопровід мусить забезпечити при пожежі подачу води у кількості, значно більшій, ніж у звичайний час. Забезпечення цього можливо за рахунок підвищеної потужності насосних станцій, передбачення пожежних резервуарів, збільшення діаметрів труб, але це не завжди економічно доцільно. У таких випадках влаштовують тільки господарчо-питний водопровід, а воду на пожежогасіння забирають із пожежних водоймищ та резервуарів, розміщених біля водопроводів, які забезпечують поповнення пожежних запасів води.
Розповсюдженою схемою для сільських водопроводів є схема із забором води від місцевих джерел за допомогою шахтних колодязів або свердловин із прямою подачею до водопровідної мережі з включенням у схему водонапірної башти.
Для відбору води на пожежні потреби встановлюють пожежні гідранти, для забору питної води – гідрант-колонки та водорозбірні колонки.
Для водопостачання населених пунктів, що не мають значних джерел водопостачання, використовують групові системи водопостачання довжиною декілька сотень кілометрів. Десятки насосних станцій перекачують значні об’єми води – сотні та тисячі метрів кубічних за добу. Для регулювання водоспоживання біля насосних станцій влаштовують резервуари, де зберігаються запаси води на пожежогасіння.
Розглянемо деякі схеми водопостачання малих населених пунктів. За одною з можливих схем, вода від групового водопроводу подається до резервуарів, із яких забирається насосами станції населеного пункту і подається до його розподільчої мережі. Насоси працюють цілодобово, нерівномірність водоспоживання регулюється ступеневою роботою насосів. Наповнення резервуарів та зберігання НПЗ у них досягається автоматично за допомогою електрозасувки на водопроводі у приміщенні насосної станції. Якщо насосна станція оснащена гідропневмоустановкою, робота господарчих насосів є періодичною – при повному водоповітряному баку ГПУ насоси вимикаються, при порожньому - знов вмикаються.
За іншою схемою вода від групового водопроводу одночасно подається до запасних резервуарів та баку водонапірної башти. Робота водонапірної башти відбувається при мінімальному водоспоживанні, коли подача води від водоводу дорівнює чи більше водоспоживання. До розподільчої мережі населеного пункту вода подається насосною станцією. При вмиканні пожежного насоса водонапірна башта автоматично вимикається від селищної мережі. Для цього на водоводі після башти розміщують зворотній клапан.
Можлива ще схема за якою вода від групового водопроводу по трубопроводу подається до бака водонапірної башти, а із неї до розподільчої мережі селища. Башта має два стояки, які подають та відводять воду від неї. На стояку, що подає воду до башти, встановлюють засувку із електроприводом, яка автоматично вимикає або вмикає подачу води, у залежності від рівня води у баці, водомір та зворотний клапан.
Коли у населеному пункті немає протипожежного водопроводу, або існуючий водопровід не повністю забезпечує витрати води, необхідно для пожежогасіння використовувати штучні водоймища, колодязі, резервуари, водосховища, річки, озера та інші.